У колонії імені Ф.Дзержинського були не лише злодії і вбивці, а й сироти.

  У ПДПУ імені В.Г.Короленка відбулася Міжнародна конференція до 120-річчя від дня народження Антона Макаренка. На неї з'їхалися гості з різних міст України та Росії. Серед них і останній вихованець Харківської комуни імені Ф.Дзержинського, Іван Токарєв з м. Нижній Новгород.

 -  Народився я на Сумщині у родині, де було шестеро дітей. У результаті колективізації в 30-х роках у нас забрали землю й коня, - розповідає Іван Токарєв. - Батько не захотів піти до колгоспу і незабаром помер. Мама змушена була ходити по людях і збирати залишки хліба. Згодом не стало матері і старшого брата Вови. У 13 років разом з трьома маленькими сестричками залишилися одні. Вирішили їхати у Харків до старшої сестри. Доки запитував, як можна дібратися до неї, міліція забрала сестер. Вперше у житті побачив трамвай.

  Сам дібрався до старшої сестри. Вона жила в гуртожитку.

 - Спали в одному ліжку, бо іншого не було. Моїм завданням було вистояти в черзі і купити хліб, - веде далі мову. – Це був 1933-й рік, коли населення голодувало. Якось до нас під'їхала машина. Мене та інших хлопців забрали в міліцію. Звідти потрапили у дитячий будинок. Влітку у Сахновщанському районі зносили снопи і складали у копни.   

  Після цього опинився в Полтаві в Хрестоздвиженському монастирі. На той час там розміщувалася дитяча трудова комуна імені Постишева.

 - У молитовній кімнаті була голландська піч. Стояли ліжка. Матраци і подушки зроблені з соломи. Викладачами були демобілізовані армійці, - описує комунське життя. – Вони приносили нам книги і влаштовували «избы читален». Дівчата розміщувалися у келіях монахинь. Вони окремо виховувалися, але їли разом з нами. У комуні були командири. Фуражки залишали тим, хто назначався  черговим. Це була гарна комуна. Про неї більше б знали, якби хтось з викладачів написав щось у дусі Макаренівської «Педагогічної поеми».

  Через рік з Харківської дитячої трудової колонії імені Ф.Дзержинського приїхало троє вихованців. Вони відібрали 50 чоловік 13-15 років.

 - У цю групу потрапив і я, - каже Іван Токарєв. – Нас відвели у «Громкий клуб», де відбувалися засідання і показували фільми. Туди прийшов  Антон Макаренко: «Вы будете и работать, и учится. Кому не понравится, то у нас проволоки нет. Можете уйти, когда захотите».

  У колонії вчилися і працювали усі без винятку у дві зміни. Навіть дівчата. Утворювалися спеціальні загони з різних вікових груп. Над ними назначався старший командир. Був і черговий член санітарної комісії. Він перевіряв чистоту кімнат.

 - Антон Макаренко – звичайна людина. Мав завжди начищені до блиску хромові чоботи. Був демократичний, скромний, строгий і нічим не виділявся з-поміж інших. Жив в одній кімнаті з матір'ю і племінницею (донька брата-білогвардійця Віталія. – ГПУ). У комуні викладав російську мову й історію. Літом, коли роздягався, видно було, що він фізично слабкий. Не розумію і досі, як він насмілився вдарити Задорова. Він же сильніший за нього вдвічі.

  У колонії увесь одяг спалили. Їм тоді сказали: «Вот вся ваша биография, которую мы кинули и сожгли». Видали комунарський одяг.

 - «Все мы по отрядам рассосались», - далі говорить вихованець. – Були там і 20-річні. Адже вони ще не отримали середньої освіти.  

 - Антон Макаренко запитав мене, ким я хочу бути. Я відповів, що оптиком. Спочатку навчився робити лінзи з простого скла. Але вони не підходили для виробництва фотоапаратів ФЕД (Фелікс Едмундович Дзержинський. – ГПУ). Потів оволодів технікою лінз з кронового скла. І взагалі у колонії було весело і затишно. Тоді, коли населення голодувало, у нас було все. Були створені усі умови для цього. У вільний час відвідували гуртки. Їх у нас було 20 на всі смаки.

  Після закінчення робітфаку 1937 року Іван Токарєв навчався в архітектурно-будівничому технікумі. Жив 3 роки у гуртожитку. Потім призвали  в ряди армії.

Вступив у Харківське військове училище на Павловому полі. Продовжив навчання у м. Ульянівськ на сході Росії. У звані лейтенанта пішов на фронт. У Гуляйполе на Дніпропетровщині сформувалися авіаційні частини. Отримав під командування радіозавод. Пройшов Крим, Кубань, Вадлер, Степний і Другий Український фронти.

 - Після війни, - каже далі, - знову навчався у десятому класі. Перший атестат не зберігся. Потім вступив у Харківське відкрите вижче військово-авіаційне училище. Навчався у період 1949-1954 рр. Усю нашу групу направили до Москви у Московський військовий округ в ракетні частини.

  З 1960 року працював старшим викладачем у Нижньоновгородському зенітно-ракетному училищі. Згодом готовив операторів радіолокаційних станцій у радіоклубі «Десаф».  Також був начальником штаба з перевірки продуктів ресторанів і кав'ярень та викладав Макаренка і Сухомлинського у Волзькому інженерно-педагогічному інституті.

  Має сина Юрія, доньку Тоню, двох онук Наталію і Марію, правнучку Вероніку. Син працює фотокореспондентом в Горьківському Кремлі. Має історико-філологічну освіту. Знає польську, українську і німецьку мови . Цікавиться культурою України.

 - Син пішов у мене на відміну від доньки, - каже Іван Токарєв. – У нас в Нижньому Новгороді українська діаспора складає 3000 осіб. Маємо свою церкву і ансамбль «Калинове гроно». Я їм записую українські пісні російськими літерами. У Полтаві купив молитовник і українські пісенники. Нехай вчать рідну мову. Хоч я громадянин Росії, але я українського походження!

1920, 5 травня – Іван Токарєв народився у с.Угроєди Краснопольського району

         Сумської області

1933 – після смерті матері опиняється в Полтавській дитячій трудовій колонії       

        імені Постишева

1934 – вихованець Харківської колонії імені Ф.Дзержинського.

1937 – вступив в Харківський  архітектурно-будівельний технікум.

1940 – під час служби направлений в Харківське військове училище зв'язку.

1941-1945 – лейтенант, згодом командир радіозводу під час Другої світової війни

1946 – народився син Юрій, 1953 – донька Тоня

1949-1954 – навчається в Харківському відкритому вищому військово-авіаційному училищі

1954 - 1960 -  направлений в Московський військовий округ в ракетні частини.

1960 – переїздить до м. Нижній Новгород, де живе й донині.

Марина Борисенко