- Ого, оце масштаб, - вигукує 52-річна Людмила Бражник з Полтави. Шістнадцятого серпня о 9 ранку вперше за 15 років приїхала на Сорочинський ярмарок. Заходить через центральний вхід. - Раніше продавців було менше. А це справжній млин, наподобіє такого тільки в Диканці бачила. Шкода, в середину ніяк попасти. Краще загляну в капличку.

 Відкриває двері дерев'яної церкви. На стінах розвішані ікони. Посеред приміщення на колінах чоловік у штанях й білій сорочці миє підлогу.

- Не заважатиму, пройдуся до українського двору, - каже жінка.

Біля церкви глиняна  хата із солом'яною стріхою. Поруч комора. На вході охоронець.

- Заходити не можна,  - загороджує прохід. - Отримав наказ нікого не пускати.

- От тобі й маєш, - сплескує руками Людмила Кузьмівна. - Скільки цікавого, а щоб ближче роздивитися, зась.

Покупців на ярмарку мало. Найбільше ходять по центральних рядах. На трьох сценах виступають народні колективи, їх майже ніхто не слухає.

- Знайомі кажуть, минулого року тут більше людей було. Сам ярмарок на простий базар превратився, - каже Людмила. - А як на мене, тут кожен знайде все, що захоче.

Прямує до прилавків з вишиванками, роздивляється білу сорочку.

- Ручна робота, - говорить. - Візерунок з лицьового боку такий самий як із шивороту. Якби робили на машинці,  стирчали б нитки. По чом такий?

- Дві тисячі, - посміхається продавець. - Купуйте зносу не буде.

Людмила мовчки відходить. В іншому кінці ярмарку торгують пальтами, взуттям, джинсами.

Жінка приміряє синій пуховик на гусячому пір'ї за 1885 гривень.

- Уступите сотню, - питає.

- Ні, хочте беріть дешевшу модель.

Людмила Кузьмівна дістає з гаманця 1600 гривень, в середині залишається чотириста.

- Це все, що в мене є, - простягує гроші. - А така ж одежина гарна.

Продавщиця кривить губи, переминається з ноги на ногу.

- Гаразд, беріть, - загортає пуховика у пакет.

- Оце вже не даремно з'їздила, - говорить Бражник, коли відходить від намету — В Полтаві такий на гривень двісті дорожчий.

В продуктовій частині ярмарку представники фірми з Донецька дають безкоштовно пробувати халву. Стоять на ярмарку щороку. На пластикових тарілках маленькі шматочки ванільної, арахісової, шоколадної та з цілим арахісом. Людмила куштує кожен вид, бере пів кіло халви з арахісом. Має заплатити 25 гривень, домовляється за 20.

- Тепер пити хочеться, а колонки не бачу. Купована ж вода дорога.

- Тут нормальної води попить немає, - каже їй  36-річна Лідія Юхименко з Сум. - Біля адміністрації ярмарку колонка стирчить, але там тільки ноги мити. А щоб її пити, кип'ятити треба.

Бражник роздивляється навколо. За двісті метрів презентують "Миргородську" мінеральну воду. Випиває склянку слабогазованої й не газованої.

- От, - сміється. - Безплатно поїла й попила.

Під вивіскою "Узбецькі страви", стоять мішки з чаєм та чечевицею. Жінка бере дрібку чаю, розжовує.

- Вкус гарний, міцний, - бере 100 грам. Платить 20 гривень.

За чотири години розпитує  перехожих, де знайти туалет.

- Той, що на автобусній зупинці, страшезний. Кабінки брудні, перегородки такі вузькі, що, як присядеш, плечима торкаєшся, - говорить 35-річна Марія Іванівна з Чернігова. За руку тримає шестирічного сина. - На самому ярмарку більшість вонючі. Хоча в кінці рядів є платна вбиральня, там як у себе дома.

Бражник підходить до платного. Віддає три гривні, отримує квитанцію. В середині євроремонт. До жіночого туалету черга в 20 чоловік, чекають по 5 хвилин. Частина жінок не витримує, бігають в кабінки чоловічої вбиральні.

По дорозі із ярмарку, Людмила зазирає між рядами з опішнянською керамікою. Купує глиняну пляшку для вина у формі бика за 85 гривень.

- Стомилася, - витирає піт з чола. - Шикарно провела час, але як не вмієш торгуватися, на ярмарок треба брати мішок грошей.

Вздовж дороги до автостанції продають глечики, ляльки-мотанки, дерев'яні вилки та ложки. Поруч намети.

- Вони що, прямо тут ночують, - дивується Людмила. - А хіба не можна зняти комнату в селі, он скільки об'яв на деревах висить.

- Мєстні за ніч від ста гривень з людини хочуть, - відповідає одна з продавщиць, себе не називає. - Якби ще й на житло витрачали, взагалі нічого не заробили б.

Сергій Савченко