Два дні назад їхала маршруткою з Огнівки до Південного вокзалу разом з маленьким сином. Сідаю на сидіння, а поряд з ним лежать якісь дві пластикові ампули з невідомою речовиною. Запитую в пасажирів, чи ні в кого з них випадково нічого не випадало з речей. Усі мовчать і дивляться на мене як на несповна розуму.

У думках одразу згадалося Євро-2012 і недавні теракти в Дніпропетровську.  Стало страшно за власне і життя дитини. Набралася сміливості, щоб підняти з підлоги дану речовину. На моє щастя, це були звичайні медикаменти від кашлю, які я жбурнула на східці біля виходу.

З однієї сторони це моя параноя і звичайний материнський страх за майбутнє власної дитини, яка живе в такий нестабільний час. А з іншої сторони тільки задуматися, якби це були не звичайні ліки, а щось вибухонебезпечне. Люди б маршрутного таксі і далі так їхали. Кожен думає, що те, через що гинуть тисячі людей у всьому світі не може стосуватися їх особисто і тому не турбуються про власну безпеку. А якби й виникла якась небезпека, то рятували би в першу чергу своє життя. Це могло б спричини таку ж паніку, як колись на «Титаніку». І тоді, на жаль, ніхто не думав, що, в першу чергу, варто рятувати дітей і жінок.

Марися Борисенко