От і настала довгождана весняна пора. З одного боку, душа має радіти ясному пробудженню землі з-під зимової сплячки. Разом з цим у когось в серці заб'ється серденько від першого кохання…продзвенить останній дзвоник…випускники вишів допишуть дипломи… І що далі?

  Раніше без вагань кожен з нас би сказав, що це мають бути вступи до вищих навчальних закладів, вдалі пошуки роботи за спеціальністю, створення молодої сім'ї. Але в умовах економічної кризи, про яку так багато сьогодні ми говоримо, дані умови стають на заваді для втілення цих благ. Підтвердженням цьому є власні чи знайомих життєві приклади.

  Біржі праці переповнені безробітними. Поряд з цим усе частіше у місті можна зустріти людей, котрі просять милостиню. Дана ситуація мимовільно нагадує 90-ті роки минулого століття, коли старе руйнувалося, а нове лише починало будуватися. На даний момент виникає таке відчуття, що всі лише намагаються на цьому нажитися, тому й калічать все задля власного «стяжательства» (словами українського драматурга Івана Карпенка-Карого). Усі стали своєрідними «Пузирями» і, що найгірше, більшість це влаштовує. Тому, як завжди, цю більшість і досі всі плюндрують, називаючи сірою масою.

  Такий бере сором за рідну державу, коли їдеш в маршрутному таксі і чуєш:

-       Ще тиждень допрацюю, а потім звільняють.

  І це не поодинокі випадки. У школі, наприклад,  в учителів відбирають години або й звільняють з роботи. Особливо це стосується вчителів-словесників й іноземців. Раніше класи ділили на підгрупи, адже мову кожен має добре засвоювати. Тоді й виникає такий консенсус, коли говоримо, що ми й рідної мови навіть не знаємо.

  Сама є випускницею одного з полтавських вишів. Навчалася на державній формі навчання. Мала принести довідку про те, що я працевлаштована. А звідки взяти її, цю довідку, сотням випускників лише з моєї спеціальності? Не така вже й велика наша Полтавщина, щоб всіх забезпечити роботою та ще й за спеціальністю.

  Звичайно, «по блату» беруть. Тоді й виходить, що в лікарнях помирають від звичайної нежиті через «блатових» лікарів. А зі школи учні виносять не знання, а думку про те, що тут їх навчають не вчителі, а далекі від цього люди. Над цим і справді варто добре подумати.

  Тому в умовах даної ситуації необхідно бути конкурентоспроможним. Для цього ж потрібно таврувати свій шлях власними розумом і здібностями. Тоді й братимуть у верхи не «блатових», а істинних громадян України, котрі на це заслуговують. Думаємо над цим, панове, доки не пізно?

Марися Борисенко